Звіт капелана “Піаніста” про перебування в Пісках.

  • 0

Звіт капелана “Піаніста” про перебування в Пісках.

Мій звіт про служіння в одній із військових частин і про перебування в Пісках з 12 березня по 6 квітня.

Приїхавши у військову частину, я розташувався в одній з казарм. Перше враження- дуже сильно захотілося назад на передову в Піски, в улюблені окопи. Я раніше не мав досвіду перебування в ЗСУ, я доброволець, у нас  все інакше. Тут потрапив у стан шоку від побаченого.

Зі зрозумілих причин я не можу описати все, що відбувається в даній частині, я ніколи не думав, що будучи в тиловій частині мені захочеться назад на передову. Невідомо де потрібніші капелани в тилу, в частинах або на “передку”?

Тут я побачив людей , які потребують у Христі не меньше тих, хто на передовій. Я був шокований тим, що сталося з нашою армією за 23 роки незалежності. Але незважаючи на весь жах, який відбувається у військових частинах, я побачив воїнів, патріотів, святих чоловіків, які незважаючи на всі труднощі готові на смерть стояти за наше небо, будинки, вулиці, дітей, матерів, за нашу неньку Україну!

11156326_813577315357956_4092763315140454211_n 10014582_813577325357955_6319141599901207502_n

Тих хто хотів посповідатися, помолитися, просто виговоритися було дуже багато. Я побачив, як мало одного мене, нас капеланів для служіння військовим. Я дуже втомився за той час, як там знаходився, особливо в останній вечір коли солдати дізналися, що я їду в Піски.

За дві години до від’їзду солдати просто шикувалися в чергу, вони як ніхто відчувають і розуміють необхідність примирення з Богом. Такі сповіді не забуваються, чужий біль зробив шрами в моєму серці, які навряд чи зможуть колись загоїтися. Я спостерігав, що не я а Він, Господь зціляв серця, перебінтовував душі, повертав до життя. Побачив, який я безсилий допомогти “пацанам”, але Христос робив свою роботу, а я просто не заважав.

11148548_813577322024622_7316178073767895399_n 11136782_813577338691287_5744367745555433325_n

Не хочеться щоб матері, дружини, отримували своїх чоловіків в гробах … “по дурості”, “по п’яні”, від безвиході і страху, не встигнувши навіть повоювати. Тільки капелани можуть заглянути в душу так глибоко, як дозволить Бог. Солдати жадають мати мир і спокій в душі, а це може дати тільки Бог! На зустрічі з бійцями я сказав: “Прожити ми можемо і без Бога, але вмирати  як ми будемо без Нього?”

11033869_813577305357957_1168633419022640407_n

А попереду була дорога на Піски… У Пісках я потрапив в новий підрозділ, “мої пацани” поїхали на ротацію. Мабуть у військовій частині я підхопив застуду і в Пісках я “капітально” захворів. Не дуже комфортно сидіти в окопах вночі, і з температурою.  Я втомився не від бомбардувань і стрелкотні, а від собаче-скотинячого холоду.

Дуже непросто знову сіяти зерно слова Божого новим незнайомим людям, але коли ти сидиш з ними в окопах і терпиш теж, що і вони, то солдати тебе починають приймати, серце стає відкритим. Як “класно” свідчити бійцям під час обстрілу, під кулями і мінами. Хто не пробував, раджу спробувати, працює 100 відсотків.

Ті хто читає пост, напевно чекають розповіді про відірвані кінцівки, море крові і чудеса воскресіння. Повірте, це далеко не все, є щоденна рутина, як наприклад перебувати в холодну і вітряну ніч в бліндажі. Вітер дме так, що здається  тобі видме і “соплі і мозги”, а ніч так довго тягнеться коли холодно. Тут візьме ще й якийсь халдей необрізаний і почне тебе обстрілювати. Міна 120 калібру зігріває і додає тонусу в будь-який час і в будь-якому стані.

Тяжко довго не бачити  сонця, або бачити тільки виходячи в туалет чи подзвонити, якщо пощастить намацати зв’язок. Можна іноді прогулятися, але тільки іноді, бо закінчуються ці прогулянки нерідко 300-тимі або 200-тимі.

В одну з таких прогулянок я потрапив з солдатами під обстріл, ну дуже хотілося весняного тепла. Божим дивом залишилися всі живі і ціли. Я перший раз за весь час мого служіння в Пісках подумав, що це кінець. “Пацани” після обстрілу підійшли і сказали: “Капелан будемо молитися по-любому, без базару”. Ось так Бог іноді стукає в серце.

Найцінніше для мене, це коли хлопці дізнаються про те, що мені скоро їхати. Вони кажуть: “Отче а хто ж за нас буде молитися?” Десь в їхніх очах відчуваєш  страх, що з від’їздом священика піде й Божий покров, але я повертаюся до них, та і вдома не перестаю за них молитися. Всім дуже хочеться жити, і нам капеланам також.

Моліться за нас, щоб руки наші не опускалися. І мені, і добровольцям дуже важко перебувати там, на війні, стояти до останнього, коли з дому дзвонять і нагадують про кредити, про дітей, які за щось повинні існувати, про хворих батьків, яким потрібні гроші на ліки. Важко стояти там, коли тут незахищений тил, коли приїздиш додому, а тобі кажуть:
“Навіщо ти їздиш на Донбас? Хто тебе посилав? Та немає там ніякої війни!”

Больно дуже це чути у своїй церкві, від своїх батьків і друзів. Хто ми? Хто я? – починаєш задавати собі питання. Але там мій народ! І я буду страждати зі своїм народом. Чому?  Та тому, що я люблю мою Україну!  І я не один, нас багато. Добровольці, українці, брати і сестри не позбавляйте нас підтримки, без Бога і вас ми не вистоїмо, але разом у єдності ми наблизимо перемогу! Спасибі всім хто допомагає фінансово, молитовно, словесно, всім тим, хто просто не заважає.

Слава Ісусу Христу і слава Україні!


Leave a Reply