Сповідь капелана.

Мене звуть Роман, по помазанню-диякон, до лав добровольчого батальйону «Дніпро-1» прийшов у вересні, після того, як загинув один мій товариш під Іловайськом, а інший попав у лікарню з чотирма кульовими пораненнями.

Зрозумів, що багато бійців гинуть, можливо так жодного разу і не почувши благу звістку про Христа. Що в такій ситуації, там на передовій і не тільки, люди на багато більше потребують піклування священників ніж тут, вдома. Їхні серця відкриті до слова Божого і вони бажають почути, що вони комусь потрібні, що вони потрібні Богу…

Коли я попав на полігон, з часом прийшлось взяти на себе відповідальність за весь навчальний табір, так вирішили хлопці. Але  давалося це не складно, дякувати Богу. Хлопці слухались «пастора», як мене невдовзі «охрестили» і там я почав своє служіння капелана, священика, товариша (хлопців було близько 40 плюс полонені сєпари 30). Хлопці підходили, багато запитань задавали, багато чого розповідали про себе та про свої хвилювання. Вони знають, що я нікому не скажу-тайна сповіді!!!

Просили помолитись, благословити. Я зірвав собі спину бо тренувався разом з усима тому, що хлопці повинні мені довіряти своє життя, бо коли вони тобі зможуть довірити своє фізичне життя, то довірять і духовне!

Згодом, після полігону вийшло так, що мене відділили від цих бійців, та прикомандирували до нових, не «молодих», а бувалих бійців. Так, я перший з своїх потрапив в зону бойових дій, Пєски.

Знову нові люди, нові обличча, нові знайомства і втрати. Був там у жовтні-листопаді, познайомився і дуже потоваришував з одним «бувалим» капеланом – пастором церкви Луганська, Сергієм Реутою (хлопці звали його «Падре»).

Разом багато проводили часу , разом проводили хлібопреломлення (причащання), отримував від нього то теплі шкарпетки, то мр3 плеєр з проповідями та аудіоБіблією, то інші різні речі. Ходили з ним і до церкви, на служіння у Красноармійську. Після моєї ротації, через деякий час, я отримав звістку, що мій брат, друг, співробітник загинув. Перед цим він казав мені, що відчуває, що зробив все, що від нього хотів Бог і майбуть він там, на небі став необхіднішим, ніж на Землі. Дуже за ним сумую.

Зустрів в Пєсках і мусульман – кримських татар, які стоять пліч-о-пліч з християнами за Єдину Україну, та проти спільного “брата”. Мав теж з ними бесіди. В наряди ходив нарівні з усіма, перед нарядами молився, хлопці чекали, слухали, погоджувались. Терпіли мене і мусульмани. Молився і за поранених. Баче Бог, я так ще ніколи не молився, просив аби тільки не померли.

Був у нас  один поранений і громадянський – дід. Молився і за нього, спілкувався з ним та підтримував морально. Під час боїв були випадки, коли ми опинялись з хлопцями під прямим обстрілом крупного калібру. Я не лягав, тільки присідав і слідкував, коли можна знову підводитись. Було видно, як кулі  летять і горять.

Отже я довіряв Богу, а Він потім довіряв мені серця хлопців! Зараз поки вдома, лікую грижу спини. А взагалі дуже вдячний Богу, що Він використав мене у цій справі. Коли стану перед Ним, мені не буде соромно, що я нічого не зробив.