В дивний час ми з вами живемо. Через біль, кров і сльози, через перемоги і поразки, через духовно сильних або зовсім недосвідчених людей Святий Всемогутній Бог торкається сердець українців. В цей час дуже важливо зрозуміти, що ти є частиною великого Божого плану для цілої України!
Є війна фізична, є війна духовна. Капелани 1-го Українського Батальйону Військових капеланів Південний регіон. стоять на обох фронтах, піклуючися про життя військових і мирних в зоні АТО. Часто через допомогу людям відкривається можливість розказати їм про Бога Отця, який через Ісуса Христа дає людині повноту життя. Навіть на війні! Навіть якщо попереду непроглядний морок! Навіть якщо смерть!
Мало хто хоче чи може їздити у зону війни, так само небагато хто допомагає грошима, тим більш цінна ваша допомога, шановні! Транспортні витрати, поточні потреби для служіння, проживання, все це часто лягає на плечі і руки самих капеланів та їхніх родин.
Найперше, хочу подякувати нашим командирам Ruslan Ros, Ukrop Andrey та тим вірним людям, що допомагають своїми коштами капеланському служінню!
Перші два дні ми, спільно з Григорієм Леоновим та Наталі Суржиковою служили у танковому батальйоні. У цьому батальйоні є два особливих офіцери. Один – наш брат у Христі, другий – шукає Бога через Слово Його. Обом командирам я мав радість подарувати по радіоприймачу з більш як 200 християнськими програмами “Транссвітове радіо”. Ці дорогі в усіх значеннях, подарунки призначенні духовно підтримувати бійців у дуже обмежених обставинах, даючи їм духовну силу тоді, коли немає спілкування з Церквою Христовою.
Від танкістів ми приїхали до наших на передок. Вже багато часу села Старогнатівка і Гранітне (Волновахський район) є «гарячими» на мапі АТО. І дивно бачити мирних людей, що займаються своїми побутовими справами на відстані пострілу міномету чи снайпера. Хтось пасе корову або збирає дрова, дітки біжать зі школи… У даних умовах усе це щось робить із твоїм розумом…
Думаю, що саме тому я молюся за можливості спілкуватися з «мирними».
Війна скінчиться, солдати підуть додому. А «мирні» залишаться тут. І з якими серцями вони тут залишаться – залежить і від капеланів також!
Бог дав нам таку можливість! Ми з Віталієм Нартовим особисто познайомилися з молодою мамою, якій була потрібна допомога. Дівчині 16 років, 11 клас школи, народила 7-місячну дитинку у себе вдома… Умови важкі і наші солдати регулярно возять хоч якусь допомогу родині. Знайомство відбулося, свою допомогу ми передали дівчинці (дякую своїй дружині Олені Болестові), домовилися про подальші зустрічі і спілкування з родиною.
Далі було знайомство з інтелігентною людиною, підприємцем. Він пригостив нас кавою і розповів, що солдати гніваються на нього, мовби «з-за таких як ти – мої друзі загинули», а односельці гніваються за те, що він любить Україну і допомагає солдатам. От і виходить, що «свій серед чужих і чужий серед своїх». Були роздуми про сучасне і майбутнє Донбасу. При можливості ще хочемо відвідати цього чоловіка.
Бувши в одному з сіл ми з Віталієм познайомилися з вчителькою сільської школи. Дітвора розбігалася після уроків по домам, десь за околицею села гупало і стріляло, а вчителька із захватом розповідала про своїх любимих учнів, які мріють стати поліцейськими, щоб підтримувати порядок у державі…
Я вже заплутався – це нормально чи НЕнормально – далі Жити, Працювати, Спілкуватися, бути Усміхненими і Сильними під прицілами снайперських гвинтівок, на очах білесеньких ОБСЄшників – і залишатися людиною?!?
Звісно було багато зустрічей і спілкування з солдатами і командирами.
Я вдячний командирам, які мудро, обережно, а часто буває жорстко командують ввіреними їм людьми.
Я в захваті від мужності та впевненої твердості наших солдатів!
На «нульових» позиціях командир роти разом із своїми солдатами 2 години розпитували нас про духовні речі та відносини з Богом. Пісні під гітару, молитви, проповіді – це те, по чому спрагла душа українського бійця.
Забутий блок-пост, мирних та волонтерів не пускають, єдині, хто може бути зв’язком з «великою землею» – капелани. Пацани місяць живуть без бані, без світла(хоча високовольтна лінію над головою), без виїзду чи виходу будь-куди. Ми їм служили 2 дні поспіль – спілкувалися, щось привозили, щось робили. Коли прощалися, після спільної молитви, голоси і руки хлопців дрижали… Це так тривожить, коли чоловік, воїн, герой… і плаче, і говорить «От якби наши командири згори так про нас турбувалися, як ви, отче…»
Слава Богу нашому, Який дає бажання і сили носити тягарі змучених людей!
P.S. Що ще було цікавим у цій поїздці? Ми з Віталієм багато разів бачили коней! Гарних, сильних коней, яких розводять на кінному заводі. Ми навіть їздили на них та фотографувалися. Біля цих конячок ми якось відпочивали і відволікалися від того горя, що розлилося навколо по рідній землі.
22-29 лютого 2016 року.
