Слава Богу! Подяка за наше служіння!

Поїздка капеланів в 57 танкову бригаду.

29.04-30.04.2015 відбулася поїздка волонтерів та капеланів Першого Українського батальйону військових капеланів в 57 танкову бригаду.

 
На прохання керівництва цієї бригади волонтери батальйону знайшли та подарували їм проектор для навчання та вивчення нових танків.

 
«Це був благословенний час, ми разом з бійцями повечеряли, заночували в казармі, прокинулися з ними о 6-й ранку по команді «Підйом». Зранку ми почитали та розібрали слово з Біблії, засвідчили про служіння капеланів в зоні АТО та роздали усім Нові Заповіти» – розповів командир батальйону Руслан Іванович.

Особливим моментом поїздки стало навчання по тактичній медицині, яке провела Марина Орешнік. Військові, які служать багато років ділилися своїми враженнями, дякували і говорили про те, що таких навчань у них ще не було і вони дуже актуальні та потрібні бійцям, адже статистика свідчить про те, що найбільші втрати на полі бою від невміння надавати першу медичну допомогу один одному.

«Після кожної поїздки ми аналізуємо свою діяльність та думаємо, яким чином ми можемо ще допомагати нашій українській армії та добровольчим батальйонам. Ми будемо продовжувати служити, не дивлячись на жодні обставини» – прокоментував поїздку Руслан Іванович.

Командування батальйону висловлює особливу подяку Дмитру Сморж пастору церкви «Путь християнська місія» за подарований проектор для бійців, Олександру мешканцю м. Біла Церква – за фінанси та декілька ящиків фруктів та інших продуктів, Людмилі Дригало, яка завжди надає будь яку посильну допомогу, а також Марині Орешнік та Григору Сергію за служіння власним автомобілем.

Звіт капелана “Піаніста” про перебування в Пісках.

Мій звіт про служіння в одній із військових частин і про перебування в Пісках з 12 березня по 6 квітня.

Приїхавши у військову частину, я розташувався в одній з казарм. Перше враження- дуже сильно захотілося назад на передову в Піски, в улюблені окопи. Я раніше не мав досвіду перебування в ЗСУ, я доброволець, у нас  все інакше. Тут потрапив у стан шоку від побаченого.

Зі зрозумілих причин я не можу описати все, що відбувається в даній частині, я ніколи не думав, що будучи в тиловій частині мені захочеться назад на передову. Невідомо де потрібніші капелани в тилу, в частинах або на “передку”?

Тут я побачив людей , які потребують у Христі не меньше тих, хто на передовій. Я був шокований тим, що сталося з нашою армією за 23 роки незалежності. Але незважаючи на весь жах, який відбувається у військових частинах, я побачив воїнів, патріотів, святих чоловіків, які незважаючи на всі труднощі готові на смерть стояти за наше небо, будинки, вулиці, дітей, матерів, за нашу неньку Україну!

Тих хто хотів посповідатися, помолитися, просто виговоритися було дуже багато. Я побачив, як мало одного мене, нас капеланів для служіння військовим. Я дуже втомився за той час, як там знаходився, особливо в останній вечір коли солдати дізналися, що я їду в Піски.

За дві години до від’їзду солдати просто шикувалися в чергу, вони як ніхто відчувають і розуміють необхідність примирення з Богом. Такі сповіді не забуваються, чужий біль зробив шрами в моєму серці, які навряд чи зможуть колись загоїтися. Я спостерігав, що не я а Він, Господь зціляв серця, перебінтовував душі, повертав до життя. Побачив, який я безсилий допомогти “пацанам”, але Христос робив свою роботу, а я просто не заважав.

Не хочеться щоб матері, дружини, отримували своїх чоловіків в гробах … “по дурості”, “по п’яні”, від безвиході і страху, не встигнувши навіть повоювати. Тільки капелани можуть заглянути в душу так глибоко, як дозволить Бог. Солдати жадають мати мир і спокій в душі, а це може дати тільки Бог! На зустрічі з бійцями я сказав: “Прожити ми можемо і без Бога, але вмирати  як ми будемо без Нього?”

А попереду була дорога на Піски… У Пісках я потрапив в новий підрозділ, “мої пацани” поїхали на ротацію. Мабуть у військовій частині я підхопив застуду і в Пісках я “капітально” захворів. Не дуже комфортно сидіти в окопах вночі, і з температурою.  Я втомився не від бомбардувань і стрелкотні, а від собаче-скотинячого холоду.

Дуже непросто знову сіяти зерно слова Божого новим незнайомим людям, але коли ти сидиш з ними в окопах і терпиш теж, що і вони, то солдати тебе починають приймати, серце стає відкритим. Як “класно” свідчити бійцям під час обстрілу, під кулями і мінами. Хто не пробував, раджу спробувати, працює 100 відсотків.

Ті хто читає пост, напевно чекають розповіді про відірвані кінцівки, море крові і чудеса воскресіння. Повірте, це далеко не все, є щоденна рутина, як наприклад перебувати в холодну і вітряну ніч в бліндажі. Вітер дме так, що здається  тобі видме і “соплі і мозги”, а ніч так довго тягнеться коли холодно. Тут візьме ще й якийсь халдей необрізаний і почне тебе обстрілювати. Міна 120 калібру зігріває і додає тонусу в будь-який час і в будь-якому стані.

Тяжко довго не бачити  сонця, або бачити тільки виходячи в туалет чи подзвонити, якщо пощастить намацати зв’язок. Можна іноді прогулятися, але тільки іноді, бо закінчуються ці прогулянки нерідко 300-тимі або 200-тимі.

В одну з таких прогулянок я потрапив з солдатами під обстріл, ну дуже хотілося весняного тепла. Божим дивом залишилися всі живі і ціли. Я перший раз за весь час мого служіння в Пісках подумав, що це кінець. “Пацани” після обстрілу підійшли і сказали: “Капелан будемо молитися по-любому, без базару”. Ось так Бог іноді стукає в серце.

Найцінніше для мене, це коли хлопці дізнаються про те, що мені скоро їхати. Вони кажуть: “Отче а хто ж за нас буде молитися?” Десь в їхніх очах відчуваєш  страх, що з від’їздом священика піде й Божий покров, але я повертаюся до них, та і вдома не перестаю за них молитися. Всім дуже хочеться жити, і нам капеланам також.

Моліться за нас, щоб руки наші не опускалися. І мені, і добровольцям дуже важко перебувати там, на війні, стояти до останнього, коли з дому дзвонять і нагадують про кредити, про дітей, які за щось повинні існувати, про хворих батьків, яким потрібні гроші на ліки. Важко стояти там, коли тут незахищений тил, коли приїздиш додому, а тобі кажуть:
“Навіщо ти їздиш на Донбас? Хто тебе посилав? Та немає там ніякої війни!”

Больно дуже це чути у своїй церкві, від своїх батьків і друзів. Хто ми? Хто я? – починаєш задавати собі питання. Але там мій народ! І я буду страждати зі своїм народом. Чому?  Та тому, що я люблю мою Україну!  І я не один, нас багато. Добровольці, українці, брати і сестри не позбавляйте нас підтримки, без Бога і вас ми не вистоїмо, але разом у єдності ми наблизимо перемогу! Спасибі всім хто допомагає фінансово, молитовно, словесно, всім тим, хто просто не заважає.

Слава Ісусу Христу і слава Україні!

Навіщо капеланам камуфляж на передовій?

Дуже часто задають питання, чому капелани ходять в камуфляжі?
Навіщо це їм, вони ж священики, потрібна ряса там чи ще щось?
Як правило такі питання задають ті хто воює біля телевізора, так так, це для діванно -пирожкової сотні!
Попереджую тоді всі лишилися живі та здорові!
Місце та бригаду не вказуємо!

Правда про службу військових капеланів.

Навчання капеланів.